«Я не могла назвати свою маму словом мама. Не могла його вимовити. Було занадто багато болю й холоду, які вона посіяла. Я бачила, як мами турбуються про своїх дівчаток, приходять до школи… А ми з сестрою завжди були самі. Ми відчували, що мама нас покинула, що їй нецікаво, де ми», — розповідає про своє дитинство Ірина Шевченко.
Ірина народилася в неблагополучній родині: батьки зловживали алкоголем, робили самогон, а вдома варили наркотики. Тому дитинство Іри та її старшої сестри минуло у постійних стражданнях.
«Коли вони продавали щось із дому — метал чи інше, — то купували алкоголь і пили. Мій дім завжди навіював холод і голод. Це було місце постійних сліз, сварок, натовпу незнайомих людей, які пили й билися. Багато хто з них був агресивним, деякі раніше сиділи у в’язниці за вбивство.
У мене з дитинства була віра, що Бог є. Але мої молитви звучали так: “Боже, забери нас із цього життя. Ми так більше не хочемо жити. Ми не бачимо жодного світла й надії на те, що щось стане кращим…”»
Їжі вдома часто не було. Іноді Ірина навіть раділа, коли до батьків приходили інші алкоголіки — вони приносили закуску. Вранці дівчата могли знайти на столі консерви чи хліб.
«Я була постійно голодна. Коли на вулиці помирали старенькі бабусі, нас кликали на похорони, щоб розкидати квіти. Ми приходили із сумним виглядом… але для нас це була можливість поїсти. Голод супроводжував нас завжди. Особливо важко було взимку. Влітку хоч ягоди чи яблука можна було знайти…»
Ситуація ставала дедалі гіршою. Тато потрапив до в’язниці, а мама все частіше йшла з дому на кілька днів, інколи — без повернення.
«Була сварка. Чоловік вкрав у нас велосипед, тато вдарив його, той впав на паркан і втратив око. Тата посадили. А мама… вона просто пішла. Інколи поверталась, але частіше була п’яною.
Я не могла назвати її “мамою” — це слово не проходило крізь горло. Так боліло бачити, як інші мами турбуються про своїх дітей…»
Попри батьків і оточення, Іра з сестрою намагалися жити правильно. Вони добре навчалися й мали повагу в школі. Але тиск оточення був важким.
«Я всюди чула за спиною: “Це ж діти Людини… та ж сама доля буде — пити, курити, торгувати тілом.” Ніхто навіть не намагався говорити тихіше… Але в нас було почуття гідності.»
Попри те, що мати інколи з’являлася вдома, соціальні служби не могли більше ігнорувати ситуацію. Коли Ірі було 14, а сестрі 16, прийшов час приймати рішення.
«Мені сказали піти з уроків і поїхати до міськради. У кабінеті соцслужби мені одразу повідомили: “Так жити не можна. Твою справу чотири роки не закривали — але це кінець. Сестра йде в училище, а ти — в інтернат.”»
Саме того дня Іра зустріла знайому віруючу жінку — Наталію — зустріч, яка змінила їхню долю.
«Я вийшла з міськради й побачила Наташу. Вона йшла щаслива, красива, і так зраділа мені… Я розповіла їй усе. І вона сказала: “Ні, я заберу тебе. І Віту також.”
Вона зайшла до соцслужби, і вони все зрозуміли. Так ми й опинилися у Наталії вдома. Пів року вона оформлювала документи й стала нашим офіційним опікуном.
Було дивно лягати спати там, де тепло, тихо, де є ванна й хліб, де ніхто не б’ється.»
Життя Іри та її сестри почало змінюватися. Вони ходили до церкви, пізнавали Бога. Іра закінчила музичне училище, університет і магістратуру. Зараз працює з дітьми та викладає вокал.
«Це для мене благословення — бачити дітей, особливо тих, кому потрібне добре слово, теплий чай чи просто обійми.»
Ірина пізнала серце люблячого Бога.
«Я часто плачу від щастя. І завжди вітаючи когось із Днем народження, бажаю плакати саме від щастя. Бо всі останні роки я плачу від Божої любові. Він відкриває двері, здійснює мрії.
Іноді мені здається, що моє життя — казка. Хочеться попросити: ущипніть мене…»
Пам’ятаючи, що означає бути покинутою дитиною, Ірина нещодавно стала опікуном двох дівчаток, вилучених із неблагополучної родини.
«По Божій милості Іринка й Даринка тепер мої дівчатка. З нами також часто буває Іванка, яка приїжджає на канікули й вихідні. У нас тепла, весела, трохи галаслива сім’я.
Наша історія ніби повторюється: як Наталія колись взяла мене й сестру, так і я беру цих дітей. Я добре розумію їхній біль. Ми разом і плачемо, і тішимося, і сміємося. Вони дуже хороші дівчатка, і я вдячна Богові за них.»
Ірина вдячна Господу за зцілення її серця.
«Я знаю ніжного, турботливого Небесного Тата. Колись я питала Бога: “Де Ти був у моєму гіркому дитинстві?” І Він відповів: “Я плакав разом із тобою.”
Він ніколи не лишає, співчуває нашому болю, дарує людей і щастя. І я мрію подарувати гарний букет кожному, хто був на моєму шляху. Їх — десятки. Слава Богу за це!»
Ірина Шевченко живе в Конотопі на Сумщині разом із прийомними доньками. Працює у будинку культури, навчає дітей співу та служить у дитячому служінні церкви.
#ШЛЯХДОБОГА – медійний проєкт ГО “Ми можемо!” для каналу #TBNUA. Він розповідає історії людей, які на своєму життєвому шляху зіткнулись з непереборними обставинами, складними викликами долі та зрештою знайшли вихід у вірі в Бога.