Ця стаття — розповідь про життя та служіння Володимира Ярошенка, українця, який вже понад 13 років мешкає в одному з найбідніших та найвіддаленіших регіонів Кенії — Туркані. В інтерв’ю Володимир щиро ділиться досвідом подолання культурних бар’єрів, боротьби з небезпеками та неймовірною радістю від усвідомлення того, що він живе своє найкраще життя, служачи людям, які не мають доступу до елементарних благ цивілізації.
— Володимире, розкажіть, що саме спонукало Вас залишити Україну та поїхати до Кенії?
Володимир Ярошенко: Вітання з гарячого Екватора! Знаєте, я не відчував покликання до місіонерства, поки не потрапив сюди. Я виріс у віруючій родині, з дитинства був задіяний у різних служіннях, але не мав повного внутрішнього задоволення. Одного разу випадково потрапив у Африку на два місяці, а залишився на чотири — і тоді зрозумів, що це те, чим я хочу займатися.
Для мене покликання визначається трьома ознаками: наявністю плодів, тим, що робота виходить, і тим, що вона приносить задоволення. Я прагматична людина, і для мене важливо перевіряти свої відчуття за Біблією. Я зрозумів, що все моє життя, любов до пригод і диких умов були підготовкою до цього стилю життя.
— Ви згадали про дикі умови. З чим саме Вам довелося зіткнутися в Туркані?
Володимир Ярошенко: Туркана — це дуже віддалений регіон, де панує спека за 40 градусів, постійні піщані бурі. Коли ми з дружиною вперше приїхали в одне з сіл, там не було ні електрики, ні води, ні мобільного зв’язку, ні доріг. Більшість людей тут голодують, багато хто не чув Євангелія, а пастори часто не вміють читати чи писати. Ми побачили потребу, яку можемо закрити, і це наклало на нас певний обов’язок.
— Як місцева культура відрізняється від нашої? Що було найважчим у адаптації?
Володимир Ярошенко: Різниця колосальна. Наприклад, у місцевих час циклічний, а не лінійний. У них є фраза: «Завтра буде такий самий день», тому ніхто нікуди не поспішає. Запізнення на дві-три години — це нормально. Також існує комунальне розуміння власності: якщо тобі річ зараз не потрібна, а мені потрібна — я можу її взяти, і це не вважається крадіжкою.
Ще одна особливість — мова племені Туркана. Це мова ідіом, де слова не завжди мають пряме значення. Без розуміння цих нюансів неможливо зрозуміти хід їхніх думок. Нам довелося вчити суахілі з нуля, просто вказуючи на предмети: «пісок — пісок, дерево — дерево».
— Чи безпечно бути місіонером у такому регіоні?
Володимир Ярошенко: Безпека — поняття відносне. У Туркані є небезпека від озброєних пастухів із сусіднього племені Покот. Вони воюють за худобу, яка є їхнім головним активом, і можуть нападати на машини. Також є корумпована поліція, яка сприймає білих людей як мільярдерів, у яких вдома стоїть принтер для друку грошей. Крім того, існують смертельні хвороби, як-от малярія. Я сам багато разів на неї хворів, але якщо вчасно лікуватися, все буде добре.
— У чому полягає Ваше щоденне служіння?
Володимир Ярошенко: Наша місія дуже різнопланова. У нас є воркшоп — майстерня, де ми займаємося столяркою, зварюванням, ремонтуємо машини. Зараз ми виготовляємо парти та вікна для нашої нової школи, де навчається понад 500 дітей.
Особлива частина мого життя — це 13 місцевих дітей, які живуть з нами майже як наші власні. Я навчаю їх майстерності, щоб вони мали професію в майбутньому. Також ми допомогли відкрити понад 10 церков, проводимо конференції для пасторів та надаємо їм аудіоБіблії. Моя мета — не бути пастором, а створювати учнів, які навчатимуть інших.
— Чи можете Ви поділитися історією, яка ілюструє зміни, що відбуваються завдяки Вашій праці?
Володимир Ярошенко: Так, історія дівчини Ненсі дуже показова. Вона — одна з дев’яти дітей у бідній сім’ї. За звичайних умов її б видали заміж у 14-15 років за чоловіка, набагато старшого за неї, вона б народила десяток дітей і все життя носила воду з річки. Але зараз вона закінчила школу, вчить українську мову, вивчає медицину і мріє стати місіонеркою-медикинею. Вона побачила приклад іншої, християнської моделі сім’ї, де дітей обіймають, а чоловік і дружина люблять одне одного. Це зміна, яка вплине на наступні покоління.
— Наостанок, що б Ви хотіли побажати українцям, які зараз проходять через важкі випробування?
Володимир Ярошенко: Тримайтеся Бога та один одного. Ми часто недооцінюємо мир, який мали, і забуваємо, що світ лежить у злі. Але важливо не здаватися, молитися і продовжувати працювати. Як каже Ісус у Євангелії від Івана: «Мир залишаю вам, Мій мир даю вам… Хай не тривожиться ваше серце і не лякається».
Повне відео з інтерв’ю з Володимиром Ярошенко дивіться на каналі TBN UA або в програвачі нижче.