Інтерв’ю з пастором Олександром Нагорним, присвячене трагічним подіям, коли російська авіабомба влучила в будівлю євангельської церкви «Дім Євангелії» у Запоріжжі.
Віталій Стебенєв: Сьогодні ми говоримо про випробування, які випали на долю запорізької громади «Дім Євангелія», чий молитовний будинок постраждав від російського удару.
Олександре, розкажіть, як ви дізналися про обстріл?
Олександр Нагорний: Того дня я перебував у центрі міста. Мені зателефонувала двоюрідна сестра і спитала: «Потрібна допомога на церкві? В церкву прилетіло щось». Я одразу вирушив на місце, паралельно телефонуючи іншим пасторам та дияконам. В центрі Запоріжжя прильоту не було чутно, хоча зазвичай це дуже гучні звуки. Коли ми приїхали, стало зрозуміло, що керована авіабомба (КАБ або ФАБ) поцілила прямо в ґанок молитовного будинку.
Віталій Стебенєв: Чи були в цей момент у будівлі люди?
Олександр Нагорний: Так, у приміщенні перебувало четверо людей. Троє з них дивом не постраждали, але наш брат Руслан Утюш саме в цей момент виходив із будівлі. Він опинився в самому епіцентрі вибуху і загинув. Спершу була надія, що він живий, але коли ми побачили його одяг поруч із місцем удару, все стало зрозуміло.
Віталій Стебенєв: На вашу думку, чи була церква ціллю цього удару?
Олександр Нагорний: Того дня бомби летіли в бік заводу, і ми просто стали жертвами цієї війни. Однак це не применшує масштабу злочину: на підконтрольній території Запорізької області вже знищено 27 культових споруд різних конфесій.
Віталій Стебенєв: Як родина Руслана переживає цю втрату?
Олександр Нагорний: У Руслана залишилася дружина Таня та двоє дітей. Вчора ми були на похованні; ми плачемо разом із ними, але попри біль, вони тримаються. Жінка та син знайшли в собі сили засвідчити іншим про життя Руслана. Вони мають християнську надію на зустріч у небі, і громада оточила їх максимальною турботою.
Віталій Стебенєв: Що для вашої громади стало найважчим у ці дні?
Олександр Нагорний: Безумовно, найважчим стала загибель людини. Другий удар — це руйнування будівлі, нашого «духовного дому». Наша церква — це колишній кінотеатр, який ми роками реконструювали. Найболючіше те, що буквально за чотири дні до прильоту ми закінчили ремонт залу та оновили кухню. Проте ми розуміємо: стіни служать громаді, а люди — це основна цінність. Вже наступного дня прийшло близько 70 волонтерів — наші віряни та друзі з інших церков — щоб прибирати завали. Завдяки спільній праці з комунальними службами, вже в неділю ми провели служіння в основному залі церкви.
Віталій Стебенєв: Яке значення церква має для міста сьогодні?
Олександр Нагорний: З початку повномасштабного вторгнення ми стали гуманітарним хабом. Приймали біженців із Маріуполя та Мелітополя, регулярно роздаємо допомогу переселенцям. Також проводимо заняття для дітей, молоді та літніх людей. Слава Богу, що під час прильоту на нашому дитячому майданчику нікого не було. Люди відкриті до церкви: багато хто прийшов до нас у 2022 році, деякі вже прийняли хрещення. Люди кажуть, що знайшли тут щирість, любов і турботу, якої не бачили раніше.
Віталій Стебенєв: Як постійний терор впливає на дух людей у Запоріжжі?
Олександр Нагорний: Накопичується хронічна втома, багато хто виїжджає через постійні тривоги та дрони. Але ті, хто залишився, хочуть розвивати місто. На початку року ми ініціювали молитовний марафон, до якого долучилися баптистські церкви міста: ми цілодобово молилися і постилися за безпеку Запоріжжя. Ми бачили в цьому руку Божу, адже фронт трохи посунувся. Хоча приліт стався невдовзі після марафону, молитва дає нам силу жити і служити далі.
Віталій Стебенєв: Як ви відповідаєте на питання «чому Бог допускає такі трагедії»?
Олександр Нагорний: У зла немає логічної причини, це його природа — творити недобре. Навіть якби Бог пояснив «чому», це б не втішило нас у нашому горі. Нас втішає надія на те, що Бог справедливий і Він поруч із нами в цій реальності.
Віталій Стебенєв: Як ви особисто витримуєте цей тиск?
Олександр Нагорний: Мене рятує велика зайнятість, спільне поклоніння та змістовні бесіди з друзями, де можна вилити свій біль. Важливо також піклуватися про фізичний стан — іноді просто поспати чи смачно поїсти, щоб мати сили бігти далі. У нас уже є певна «запорізька деформація»: тривоги можуть тривати по 17 годин, тому ми часто не реагуємо на них, бо інакше жити тут неможливо. Поки місто придатне для життя, я залишаюся тут із батьками та церквою, хоча фронт усього за 25 км від окраїн.
Віталій Стебенєв: Яке ваше побажання християнам світу?
Олександр Нагорний: Моліться за родини, які втратили близьких, бо життя — це найбільша цінність. Підтримуйте прифронтові міста. Моліться про мудрість для нашої громади щодо відновлення та подальшого служіння, щоб ми залишалися актуальними для людей.
Дивіться повне інтерв’ю з пастором Олександром Нагорним: