“Коли ми бігли з дітьми по полю, вони стріляли просто по нас”.
Під час другої хвилі війни село Вишеград біля Макарова було окуповане, як і десятки інших на Київщині. Родина Богдана та Тетяни Орлик з чотирма дітьми опинилася у пастці у власному будинку. Їхній новий дім побудований просто посеред поля, тож росіяни поставили свою артилерію майже впритул до будинку й гатили звідти щодня та щоночі. Залишатися у таких умовах з дітьми було вкрай небезпечно. “Ми не знали, на що чекати наступного ранку. Одразу згадуєш Бога, тому що більше немає на кого сподіватися,” – Тетяна досі здригається, згадуючи ті страшні дні окупації.
Одного дня жінка почула гул ворожих танків, які сунули за 2-3 дома від їхнього та стріляли. Прибіг чоловік і сказав, що треба тікати з дому. Їхнє невеличке селище мало перетворитися на поле битви. Поспіхом одягнули дітей, молодших підхопили на руки та побігли. Через те саме поле, на якому вони були наче на долоні. Беззахисні мішені у тирі, де жорстокий і підступний ворог не цурається бити по цивільних з дітьми. “Коли ми бігли з дітьми по полю, вони стріляли просто по нас. Коли був вибух, ми падали на землю, я накривала дитині голову руками, – голос Тетяна починає тремтіти. – На тебе відверто полюють. Ти просто тікаєш від смерти. Вона поруч з тобою біжить, а ти від неї намагаєшся втекти й не можеш. Ти зупиняєшся просто в полі, бо бігти з дитиною на руках фізично та емоційно важко, ти задихаєшся”.
У цих перегонах по полю Богдан керував пересуванням своєї сімʼї, казав, коли бігти, коли спинитися та ховатися. Від кущів до кущів, від одного будинку до іншого. Коли вже всі перебігли за останній на полі дім, сіли купкою та почали молитися. Далі тікати вже не було куди. Відчуття безвиході та страх за життя дітей посилював молитву. І Бог відповів. “Дивимося, що виїжджає машина прямо по полю, зупиняється, – згадує Тетяна, – виходить чоловік, я його перший раз бачу. Він каже: жінки та діти, сідайте в машину, я хутко хапаю дітей і маму, ми сідаємо і їдемо, а я розумію, що нас везе невідомо хто невідомо куди. Богдан залишився, а нас вивезли в сусіднє село. І коли цей чоловік повертався ще за людьми, його машину розстріляли російські солдати, він загинув”.
Тетяна з болем і вдячністю згадує ту сміливу людину, яка ціною власного життя врятувала їхні. Жінка з дітьми вирвалась з-під обстрілів, та попереду на них чекало наступне випробування. Вони мали перетнути блокпост з росіянами, щоб виїхати на безпечну територію. Машина, набита людьми, з білим простирадлом і написом “діти”, виїхала на сумнозвісну житомирську трасу, вздовж якої Тетяна з дітьми побачили рештки згорілих автівок і тіла людей. “Було таке відчуття, що це кінець світу, настав апокаліпсис. Ми підʼїхали до блокпоста росіян, які наставили на нас зброю. І ти не розумієш, коли вони почнуть стріляти, в кого вони почнуть стріляти, – Тетяна говорить повільно, наче знову переживає той жах, коли один з росіян зазирнув у машину. – Це було страшне відчуття. Мені здається, що найбільше я боялася навіть не танків чи вибухів, а людину, яка стоїть і вирішує – жити тобі й твоїм дітям, чи ні. І це було дуже страшно, а коли ми проїхали цей блокпост, то всі почали плакати, бо чекали, що зараз нам в спину стрілятимуть”.
Тільки на українському блокпості Тетяна змогла трохи видихнути та відчути безпеку: “Це як дві різні реальності, знаєте, як добро і зло, ось стоять люди, які посміхаються, вітаються, дають твоїм дітям цукерки та кажуть, що все буде добре”. Жінка вивезла дітей у Німеччину та ще довго не знала, що з її чоловіком, який залишився фактично у полоні росіян. До них доходили чутки, що росіяни вбили їхнього сусіда, іншого поранили, але чи живий Богдан, вони не знали. Тетяну мучила невідомість. І жінка багато молилась разом з дітьми про порятунок чоловіка й батька. “Молитва дуже допомагала, – запевняє Тетяна, – бо ти розумієш, що тільки сила вища за людину може тобі допомогти. І ти звертаєшся до Бога”.
Божа підтримка Богдану була потрібна як ніколи. Російські загарбники перетворили його будинок на базу для всіх полонений цивільних, яким не пощастило вирватись з окупованої території. Найперше, що зробили росіяни, – вбили собак Богдана, двох вівчарок, які змалку росли разом з дітьми сімʼї Орлик і були членами їхньої великої родини. Розповідаючи про цей вчинок російських нелюдів, Богдан не стримує сліз. Хоча найстрашніше коїлось потім. Чоловік ховав загиблих сусідів просто у дворі їхніх домівок, намагався доглядати поранених цивільних українців, яких приводили росіяни з траси, де розстрілювали мирні автівки. “Вони розстрілювали, а ми ховали, – згадує Богдан, – я бачив людей з ознакою контрольного пострілу, тіла, які лежали три дні, вмовляв росіян, щоб ховати загиблих людей. Якось привели дідуся, він тікав аж з Кривого Рогу й заблукав, розповідав, що його двічі змушували копати собі яму, лякаючи розстрілом. Одного разу привели одразу кілька цивільних, дітей на плечах несли як мішки, пацан був один вже мертвий, десь 19 років, принесли жінку з простріленими руками та ногами”.
Для ворогів не було різниці, кого вбивати – тварин чи людей. Серед страху та болю Богдану залишалося, так само як і дружині, сподіватися на Бога. І те, що сталося, більше схоже на диво. “Приходить один хлопець і каже: нас відпускають. Всіх? Всіх. А поранених? Також, вже вивозять. Нам віддали ключі від машини й ми виїхали”, – розповідає Богдан про день визволення з окупації та полону. Цей травматичний досвід досі не відпускає Богдана, людину абсолютно мирну, спокійну та доброзичливу. Зіткнення з відвертим злом змінює назавжди. Проте сьогодні вся родина знову разом у своєму домі в Україні, виховують нового песика, якого їм подарувала наша команда з каналу TBN UA. Ця історія вразила нас як силою молитви, так і силою духу цих людей. А ще – тим, як сімʼя Орлик тримається один одного. Любов – ось що ми відчули в цій родині. Любов, яка перемагає все.
“В нашій історії хеппі енд, є страшніші”, – говорить Богдан Орлик, а дружина додає: “Я вважаю, що тільки віра і рятує з таких ситуацій, з’являється здатність побачити в найтемніших подіях щось світле, щось добре, і коли ми тікали, я дуже чітко усвідомила, що зараз Бог допомагає через людей”.
“Сила молитви. Війна” – авторська програма каналу TBN UA, який є медійним проєктом ГО “Ми можемо!”. Його мета – доносити свідчення правди про війну, розвʼязану росіянами проти України, а також фіксувати свідоцтва Божої слави й сили щирої молитви, яка здатна рятувати у пеклі війни.