“Бог не дав мені удати, ніби все добре, й залишитися за кордоном тоді, коли я міг захищати батьківщину”.
Повномасштабне вторгнення росії в Україну застало Володимира Симанишина в Польщі, де він міг би залишатися досі. Але хлопець прийняв рішення повернутися додому з метою боронити країну від ворога. Майже одразу Володимир опинився на одному з найважчих напрямків фронту біля Сіверськодонецька. “Тоді там точилися важкі бої, снаряди лягали прямо біля нас, в п’яти чи десяти метрах, і ти не розумієш, чи ти взагалі звідти виберешся, – згадує Володимир період свого перебування на війні. – В принципі, поранення і смерть на війні – це речі, на жаль, невіддільні, і моя участь може бути така сама як в інших”.
За рік служби у ЗСУ хлопець отримав важке поранення, яке призвело до ампутації обох рук. “Побратими наклали мені турнікети, я відключився й прокинувся вже у Дніпрі в реанімації, тоді я зміг подивитися на свої руки й побачив, що однієї точно немає, а що з іншою незрозуміло”, – пригадує Володимир. Він отримав контузію ока, осколкові поранення обличчя та кінцівок, не міг дихати самостійно та майже нічого не бачив. Попри важкий стан, біль та ампутацію хлопець дивним чином відчував радість. “Мабуть, я не до кінця усвідомлював серйозність того, наскільки мені буде важко, але радість від того, що я ще живий, що я ще можу рухатися, вона все ж таки переважала, – говорить Володимир. – Усвідомлення того, що я втратив, прийшло згодом, коли переді мною постали певні виклики”.
Та справжнім потрясінням для Володимира стала зрада коханої. “У мене була дівчина на той час, я був закоханий в неї, і сильним ударом виявилося те, що я не отримав від неї підтримки, – зізнається Володимир. – Я відкрито виставляв свої претензії до Бога. Чому так? Усі, складні для мене у сприйнятті, моменти я висловлював Богові у молитві. Це було випробуванням моєї віри. Саме ця ситуація мала або підтвердити те, у що я вірю, або спростувати”.
Але попри втрату коханої та обох рук Володимир знайшов сенс жити далі. Саме особиста віра та прагнення бути корисним допомогли хлопцю повернутися до життя. “Було питання до себе: а що ти взагалі зараз можеш, як ти можеш себе далі реалізувати? Я собі постійно ставив ці запитання й зрозумів, що я можу ходити. Це вже плюс, що я не буду сидіти на одному місці, я можу рухатись, пересуватись, щось робити”, – говорить Володимир. Він навчився користуватися мобільним телефоном, застосовуючи ноги або ніс, зайнявся спортом, навчився бігати, тримаючи баланс попри відсутність рук. Згодом опанував друкування на комп’ютері та користування предметами щоденного побуту куксами.
“Ще не маючи протезів, я зрозумів – є речі, які мені доступні. Я можу читати, писати, шукати якусь корисну інформацію, допомагати своїй військовій частині, працюючи з документами, – каже Володимир і додає: – Наша віра, я переконаний, виявляється саме у важких ситуаціях, коли здається, що людських сил об’єктивно не вистачило б ніколи. Без Бога тут неможливо обійтись. Так само і для нашої країни. Так, ми виснажені, дехто морально, дехто і фізично, і психологічно. Військові, взагалі не знаю, як вони це все переносять. Але подивіться на того гіганта на мапі, який бореться проти нас, який хоче нас знищити. І щоб вистояти такою країною як наша, без Бога тут ніяк, це вже диво. І ми можемо бачити Божі чудеса кожен день. Питання, чи ми їх шукаємо”.
Ще до протезування хлопець потрапив у майстерню арттерапії, де вперше в житті спробував малювати. “Для мене це було відкриття, – згадує Володимир свої перші кроки у малюванні. – Майстер-клас для військових проводив художник з Тернополя. Він просто показав, як мазки робити, як фарбу змішати, щось елементарне, як дітей навчають. Там я фактично познайомився з малюванням. Спочатку поставився скептично, а потім побачив перший результат, коли мама зробила фотографії моїх картин”. Арттерапія переросла у справжнє захоплення малюванням, і як результат Володимир має вже кілька виставок власних картин. Він активно виступає в школах перед дітьми, де розповідає свою історію та надихає вірити у краще всупереч труднощам.
Особливим рішенням для Володимира став вступ до духовної семінарії. Бажання здобути богословську освіту хлопець мав ще до війни. Перебуваючи у мирній Польщі, згодом в Україні на фронті, Володимир постійно відчував у серці поклик щодо глибшого пізнання Бога та вивчення Його Слова. Тож зараз він навчається у Волинській Православній Духовній Академії. “Я не бачу себе конфесіональним священником, який служить у парафії, – ділиться своїми планами Володимир, – але розглядаю такий варіант як капеланство. Хотілося б своїм прикладом показати людям, що, яким би складним і незрозумілим здавалося життя, жити все одно варто”.
Володимир Симанишин впевнений, що саме пережитий травматичний досвід зробив його віру міцнішою, і з Богом він зможе здійснити все, що задумав: “Якщо думати логічно, то, мабуть, я мав би вчинити цілком протилежно та піти не за Богом, а піти від Нього. Зважаючи на все те, що зі мною відбулося, я мав би взагалі не визнавати, що Він існує. І в кожного є таке право, але що далі? Якщо я здамся, перестану лікуватися, боротися, протезуватися, малювати, який від цього результат? Якщо це не приносить користі ні мені, ні іншим, це беззмістовне життя. Я б такого нікому не бажав: прожити життя, не розуміючи, для чого ти живеш. Потрібно старатися осмислити мету цих випробувань. І в цьому, мабуть, полягає мій особистий секрет, що я намагаюсь віднайти сенс в речах, які приносять користь та добро”.
“Сила молитви. Війна” – авторська програма каналу TBN UA, який є медійним проєктом ГО “Ми можемо!”. Його мета – доносити свідчення правди про війну, розвʼязану росіянами проти України, а також фіксувати свідоцтва Божої слави й сили молитви, яка здатна змінити життя.