“Заїхала колона російських танків. Кричали: ховайтеся або будемо стріляти”.
“Ми лежали пів години під бомбами, тоді я подумала, що ми вже не вийдемо звідти”.
“На моїх очах сусіду ногу відірвало”.
Це лише частина свідчень про жахи російської окупації у перший місяць повномасштабного вторгнення. Люди, які поділилися болючими спогадами, пережили знущання та загрозу смерті з боку російських окупантів, втратили домівки та все, що наживали роками. Їм довелося тікати від війни та шукати прихисток на більш безпечній території. Саме такі, зранені війною, українські родини вже майже три роки живуть у модульному містечку в Макарові на Київщині. Команда каналу TBN UA, який є медійним проєктом ГО “Ми можемо!”, завітала до переселенців, аби почути їхні свідоцтва та відповісти на потреби.
“Заїхали росіяни в село. Солдати не хотіли в окопах жити. Вони хотіли в хороших домах жити, де є вода, газ, опалення. От і ходили по хатах, вибрали мою. Я кажу: до мене не можна, у мене повна хата дітей. А вони: ну то й що, здвинешся, – згадує одна з мешканок модульного містечка. – Коли чеченці два вечора поспіль ходили до нас, то я вже зрозуміла, що вони з нами жартувати не будуть. Кажу їм: йдіть жити у будинок культури чи ще кудись. А вони: ні, ми не хочемо, нас так вибивають. І все, я не погодилась з ними в одній хаті залишатися”.
Страх за життя, своє й дітей, змушував приймати важкі рішення, кидати все та ризикувати всім, щоб вибратись з окупації.
“Це було дуже жахливо. Встигли схопити документи, дітей за руки, і все, – розповідає жінка, не стримуючи хвилювання. – Йшли під кулями, під парканами, переступали кров і останки мертвих тіл. Затуляли дітям очі, щоб не дивилися”. Інша жінка, до якої туляться дві донечки, не стримує сліз, коли згадує пережите: “Сиділи снайпери, які по нас стріляли, а ми ховалися по чужих хатах, щоб нас не убили”.
Шлях з окупованих територій нагадував картини з фільмів жахів. “Розтрощені машини, люди, які згоріли, такого кольору наче манекени. Лежить нога в кросівці, а людини нема, – чоловік емоційно жестикулює, ділячись страхітливими спогадами. – Це дуже жахливо, я не знаю, як передати ті відчуття”.
Люди вижили, але втратили все, що в них було. “Коли ми чули стрілянину, то молилися, щоб ніякі кадировці не зайшли в підвал, де ми сиділи. Бог дав, що ми залишилися живі, – згадує одна з мешканок модульного містечка, яка тікала з окупованого міста з двома неповнолітніми синами. – Через декілька днів ми дізнались, що нашу квартиру знищили повністю. Туди було чотири “прильота” й нічого не залишилось взагалі”. Біль спогадів не відпускає цих людей дотепер. “Я ніколи не думав, що цегла може так прогоріти, панелі прогорали до пʼятого поверху, – розповідає чоловік, перед очима якого досі стоїть зруйнована рідна домівка. – Каструля з термоскла, яка має витримувати високі температури, повністю оплавилась. Навіть сажі не було від вогню, вона від тої температури вигоріла також”. Інша жінка ковтає сльози, подумки повертаючись у страшні дні: “Залишився один димохід. Більше нічого. Все памʼятне за мить було зруйноване вщент і вже ніколи не відпустить”.
Вимушені переселенці – ті, хто не лише втратив дім, а й часто втратив надію.Перед людьми постало питання: а що далі? Модульне містечко – тимчасовий прихисток, будинки якого надано у користування на 12 місяців, але люди тут живуть вже майже три роки. Громадська організація “Ми можемо!” разом з партнерами зі Швеції “Star of Hope” Hoppets Stjärna та “Barnens Oas” Tjernobylbarnens OAS обʼєднались, щоб підтримати людей і принести трохи світла й Божої любові в їх непросту нову буденність.
Ми приїхали у модульне містечко напередодні Різдва, було сніжно, трохи морозно, але сонячно та тепло від думки, що сьогодні Бог торкається цих людей. Саме про це говорив священник, який приїхав разом з нашою командою: “Прийшла війна в нашу країну. Хтось втратив чоловіка, хтось будинок, хтось роботу. Біль в кожного свій, але болить всім. Ісус Христос народився, щоб цей біль забрати, щоб зцілити наші душі та серця. Бог поруч у всіх випробуваннях. Що б не сталося, Він з вами, і ніколи вас не залишить”.
Слова надії – це, мабуть, найцінніше, що можуть зараз почути люди, які ту надію втратили. Нагодувати, одягнути, порадувати дітей подарунками – це безумовно необхідна підтримка, яку ми надали переселенцям. Але найбільше наше бажання було – торкнутися їхніх сердець, зігріти замерзлі душі, показати любов і небайдужість. Адже людині потрібна людина. Для спілкування, для взаємодопомоги, для прояву добра та віри. Ми були з цими людьми саме для того, щоб ділитися нашою вірою в Бога та Його безумовною любов’ю. Вдячні відгуки людей говорять самі за себе. Та найбільшою втіхою для нас були їхні усмішки та очі, в яких знову блищала радість.
“Тут дуже багато людей, які втратили житло, з Луганської області, з Донеччини, тут є люди з Харкова, із Запоріжжя та Херсона. Півтора року у нас ніякої допомоги не було. Дякуємо вам за підтримку й такі продумані особливі подарунки до свята”.
“Дякую за теплий одяг, діткам буде тепло й комфортно”.
“Дай, Боже, вам усім здоров’ячка та щастя, і щоб наша рідна Україна процвітала”.
“Велика вам подяка, продовжуйте робити свою справу, приносьте людям й надалі ту радість, яку ви подарували нам сьогодні”.
“Місія добра” – це спільний проєкт ГО “Ми можемо!” та каналу TBN UA, який створено заради допомоги українцям у важкі часи випробувань. Підтримати проєкт фінансово можна за цим посиланням: Партнерство