“Вони направили на мене автомат. Це була перша така зустріч з окупантами, коли ти побачив їхні очі. Вони дивилися на тебе просто як на якийсь непотріб”.
Село Любине та місто Снігурівка на Миколаївщині майже 8 місяців були окуповані російськими загарбниками та зазнали масштабних руйнувань від ворожих обстрілів. Мешканці добре памʼятають жахи військової інтервенції. Тут не залишилось практично жодного цілого дому. “Мого будинку не стало, його розбили російські окупанти, залишились самі стіни без вікон, без даху, без нічого”, – дівчинка-підліток говорить про свій зруйнований дім майже без емоцій, бо пережите нею травмує душу. Дорослі також розповідають про дії ворога буденно та стримано. І через це їхні свідчення вражають ще більше. “Пролунав величезний вибух, встигла лише тільки упасти на землю, а від будинку залишилося те, що ви зараз бачите, – Людмила Ткач з Любиного кілька разів була за крок від загибелі. – Стоїть танк, ще якась техніка воєнна, назустріч ішли військові в чужій формі. Вони направили на мене автомат. У цей момент прийшло розуміння. що війна прийшла на наші терени. Це була перша така зустріч з окупантами, коли ти побачив їхні очі. Вони дивилися на тебе просто як на якийсь непотріб”.
На момент вторгнення у Людмили з чоловіком було чимале господарство: 4 корови, 6 телят, бик під 350 кг, свині, гуси, кури. Працьовите та завзяте подружжя не хотіло кидати все, що годувало їх і приносило прибуток. Аж поки не стався один випадок. Наприкінці квітня, забираючи корів з випасу, Людмила почула звук автоматної черги та побачила поблизу себе, як підіймається пил від куль. Це “розважалися” росіяни, стріляючи в безпорадну жінку. “Впала на землю, подумала, що зараз буде боляче, мабуть, це вже все, – Людмила схвильовано стискає пальці, згадуючи той страшний момент. – Якось, не знаю як, навіть не можу пояснити, поповзла назад, забігла у двір, зі мною сталася істерика, але прийшло розуміння, що я хочу просто жити. І ми всі гуртом прийняли рішення виїжджати з села”.
Виїжджати. Легше було сказати, ніж зробити. На той момент у селі залишалося всього дві автівки, одна з яких – в Людмили. В машину сіли всі, хто хотів також виїхати й хто помістився, у тому числі сусідка з маленькою дитиною. З речей – лише маленькі наплічник з документами. Їхали під обстрілами. За машинами пішки йшли ті, кому не вистачило місця. Людмила вже знала стежину, якою можна виїхати, бо основна дорога була замінована. Неймовірним було те, що жінка не мала досвіду в керуванні автівкою. Але їхала. Степами. Бездоріжжям. З переляканими пасажирами. Тоді вона вивезла всіх живими та неушкодженими.
Олександр Крощенко – пастор церкви “Дім Молитви” у місті Снігурівка. Його свідоцтво сповнене болю, непростих рішень і неймовірної Божої милості. Місто потерпало від постійних обстрілів і бомбардувань. Багато хто з пастви Олександра виїхав, залишилися самотні старенькі та інваліди, яким не було з ким їхати, не було за що й на чому їхати. “Прихожу ранком у зібрання, вони сидять, дивляться, кажуть: ми тебе розуміємо, у тебе діти, сім’я, – згадує пастор Олександр, намагаючись приховати сльози. – Ти поїдеш, а ми на кого залишимось? Кому будемо потрібні ми?”. Щовечора та щоранку Олександр на колінах молив Бога про порятунок і милість для своєї родини. Він розумів, що не в його силах захистити сімʼю, але це під силу Господу. Церква “Дім Молитви” була єдиною в місті, яка працювала протягом всього періоду окупації. Пастор Олександр залишався на своєму духовному посту та щотижня проводив служіння. На ці зібрання приходили практично всі віряни інших церков Снігурівки, які опинились без своїх служителів. Згодом у “Дім Молитви” стали приходити люди, які ще не вірили в Бога, але так само потребували Його захисту та милості.
Бабуся Люба, як її називає пастор Олександр, бездітна вдова, жила на вулиці, яка підпала під нищівний ракетний удар. Єдиний будинок, який залишився неушкодженим, належав бабусі Любі. “До цього на вулиці з вдови сміялися, що вона пішла в зібрання, почала молитися Богу. Після того, як усі ремонтували свої будинки, вже ніхто не сміявся, – говорить пастор Олександр з легкою посмішкою, а потім додає: – З усіх людей, хто ходив на зібрання, ніхто не постраждав. Їхні будинки залишилися цілими. І ми побачили, як справдилось Слово Боже: кожний, хто тільки покличе Господнє Ім’я, буде спасенний”.
Під час окупації Миколаївщини росіяни нищили все, що траплялося на їхньому шляху. Безсоромно грабували будинки, вбивали худобу. Коли мешканці повернулися після звільнення цих територій до своїх селищ, то побачили лише залишки того, що колись було їхнім домом. Близько двадцяти сімей дотепер намагаються відбудувати свої хати та хоча б частково відновити господарство. Дізнавшись про бідування людей, команда ГО “Ми можемо!” та медійного проєкту TBN UA згуртувалась для чергової “Місії добра” та приїхала з матеріальною й духовною допомогою у деокуповані села. Птиця для розведення, курочки та півники, засоби гігієни та побутова хімія – проста, але така важлива підтримка селянам. “Вдячні вам за птицю, за курочок, будемо яйця їсти”, – щиро усміхається чоловік, тримаючи коробку з птахами. Другий чоловік, стримуючи сльози, додає: “Дякую, що привезли це, бо на 3,5 тисячі я не проживу”. Та понад усе людям важливо було відчути, що вони не самі у біді, про них знають, дбають, моляться.
“Місія добра” – це спільний проєкт ГО “Ми можемо!” та каналу TBN UA, який створено заради допомоги українцям у важкі часи випробувань. Підтримати проєкт фінансово можна за цим посиланням: пожертвувати Гуртуймося разом для добрих справ!