“23 лютого 2022 року. Ніщо не пророкувало, що це буде останній мирний день…
24 лютого. О шостій ранку розбудив дзвінок від дочки. Росія віроломно напала на Україну. Бомблять міста й села, колони танків сунуть на нашу землю.
26 лютого. Бої, вибухи, підвал”.
Цей літопис вела Людмила Гуніч, яка на момент вторгнення росії в Україну мешкала в селищі Маковище на Київщині. Разом з чоловіком і двома неповнолітніми онуками жінка стала свідком боїв, що точилися на підступах до Києва. 16 днів родина переховувалась у підвалі, де до них приєднались ще родичі з Бучі та Глевахи. Загалом у тісному сирому погребі від обстрілів рятувалися 11 людей.
“У підвалі довелося робити перестановку, частину банок викидати, робити якісь сидячі місця, тому що площа підвалу була маленька, десь 2 на 2 метри. Було дуже холодно, тож у підвал пішли всі теплі речі та ковдри. Діти були перелякані, плакали, кричали, й ми не мали права при них показати, що нам також страшно. Ми повісили новорічні гірлянди для світла, читали дітям казки та співали. Ви не повірите, але навіть співали гімн України. А потім в село заїхали орки”, – згадує пані Людмила перші дні вторгнення. Всі свої спогади жінка довірила щоденнику, який вела під час перебування в окупації. Ці короткі замітки змальовують страхітливу картину виживання й тих ризиків, з яким стикнулись мирні українці через розв’язану росіянами війну.
“4 березня. Орки рано почали буянити. З самого ранку вибухи, літаки, гелікоптери. Починається кулеметний вогонь неподалік від нас. Всі біжать у підвал… Сергій залишається закрити будинок, і я спускаюсь у підвал… Не встигла… У дворі розривається снаряд чи міна. Бог нас врятував. Сергій впав на порозі, мене контузило. Нічого не чую”.
Колись Людмила Гуніч працювала операційною медичною сестрою у пункті переливання крові у Чорнобилі. Після аварії на ЧАЕС у 1986 році виїхали з чоловіком та оселились в Маковищі. Війна стала новим, страшнішим випробуванням для родини.
“9 березня. Біля 6:00 пролетіли 4 літаки… Дізнались від сусідів, що райцентр розбомблений. Маленьке мирне містечко невпізнане. Один з наших тероборонців загинув при нальоті на хлібозавод у Макарові, другого прооперували й відправили додому в Маковище. Горе батькам. На вулиці нас залишилось декілька сімей. Всі один одному допомагають. Будемо триматися. Бігти нема куди… Аня день ходить причепурена на честь дня народження Шевченка”.
Аня й Таня – онучки пані Людмили. Вона з чоловіком є опікунами дівчаток, бо їхня мама, на жаль, потрапила у погану компанію та вихованням доньок не займалась. Старша Таня отримала травму під час пологів. Лікарі давали дуже невтішні прогнози. Бабусі з дідусем залишалося лише молитися та сподіватися на диво. “Ми молили Бога, щоб нам допомогли й від нас не відвернулись. Наші молитви були почуті. Таню спасли, та в нас почалася боротьба за те, щоб вона піднялася і змогла жити нормальним життям. Було важко, але ми з Божою поміччю перемогли. У 2016 році ми взяли Таню під опіку, а у 2018 році нашу меншу онуку відібрали у матері й доправили до притулку, ми її звідти забрали. Аня до 5 років не розмовляла зовсім. За пів року вона почала говорити. З дітьми ми проводили багато часу в іграх, робили з ними поробки, відвідували різні гуртки та секції, щоб вони були такі, як і інші діти”, – ділилась пані Людмила у розмові з нашими колегами з каналу TBN UA. Життя жінки й до війни було доволі складним. Вторгнення росіян додало тривоги за життя та здоров’я дівчаток. Залишалося, як колись, молитися та сподіватися на Божий захист. І порятунок не забарився.
“10 березня. Десь після 6:00 (ніхто на годинник не дивиться) почався “концерт”. Встигли частково одягнутися й вискочити у підвал. Гатили довго і гучно… По селу ганяла якась техніка, гатили пушки від нас, потім відповідь до нас. Сьогодні був день страшніший за всі. Боялись, щоб не почали зачищати село.
11 березня. Настав 16 день війни… До нас прибігла сусідка та повідомила, що відкрили “зелений коридор” на Житомир і нам необхідно терміново покинути Маковище, щоб наші військові могли сволоту знищувати. Ми зібрались за 15 хвилин, 7 людей вмістились у маленьку машину й поїхали світ за очі… Наші дорогенькі хлопчики на блокпосту нас проводжали й дали дітям в машині свої цукерки. Від нас не захотіли нічого взяти як гостинця нашим захисникам, нашим хлопчикам. Боженько, поможи їм залишитися живими, а нам повернутись додому…”.
Родина Гуніч виїхала до Луцька, а після звільнення Київщини одразу повернулась у рідне Маковище. Тут Таня та Аня навчаються у гімназії разом з іншими дітьми з особливими освітніми потребами. Дівчатка мають статус інвалідів дитинства, в них є щоденна потреба в ліках, на які бабуся та дідусь витрачають чималі кошти зі скромних пенсій. А ще ж залишаються потреби в одязі, спеціальному харчуванні, зрештою є комунальні витрати та необхідність ліків для самих літніх опікунів. Список чималий.
Дізнавшись про цю сім’ю, команда ГО “Ми можемо!” та каналу TBN UA вирішила допомогти закрити нагальні потреби. Ми подарували дівчаткам зимові куртки, тепле взуття, спортивні костюми, джинси – одяг, який опікуни-пенсіонери не могли собі дозволити. А ще привезли родині дрова, з якими нам допомогла філія “Київського лісового господарства” Бучанського району. Коли вантажівка з дровами під’їхала до будинку Гунічів, пані Людмила перепитала: “Це точно нам? Цього забагато! Може половину нам, а решту комусь теж нужденному?”. Коли ж жінку запевнили, що всі дрова для її родини, вона вже не стримала сліз: “Дякуємо, нам вистачить цього на два роки”. А господар дому додав: “Я бачу та відчуваю, як Господь проявляє Свою любов і турботу до нас”.
Родина Гуніч – приклад українців, які попри страхи війни та удари долі залишаються людяними та люблячими. А ще жертовними. Навіть тоді, коли самі у скруті. Пані Людмила з чоловіком роблять консервацію з тих овочів, які вирощують на своєму маленькому городі, та відправляють її на фронт українським захисникам разом з малюнками Тані та Ані. Проста й щира допомога від тих, хто знає ціну життя. Ця сім’я має одну чудову рису – вдячність. Вони щиро дякують Богу за те, що не полишає їх сам на сам у проблемах, береже та захищає, й посилає поміч через небайдужих людей.
Громадська організація “Ми можемо!” продовжує допомагати українцям проходити складні часи війни. Підтримати благодійні проєкти фінансово можна за цим посиланням: Партнерство . Гуртуймося разом для добрих справ!