“Коли подається струм, все всередині напружується, і ти намагаєшся вхопити повітря. Але в тебе на голові брезентовий мішок, вони ще воду ллють на цей мішок, щоб ти менше хапав повітря. Але денні тортури були не такими жахливими, як нічні”.
Азат Азатян утримувався у російському полоні 43 дні. Він цивільна людина, батько трьох дітей, місіонер з Вірменії, який ще у 1993 приїхав до України та полюбив цей край і його мешканців. Спочатку Азат мешкав на Донеччині. Після захопленні частини територій у 2014 році вивіз родину до Бердянська. Там його наздогнала друга хвиля окупації, де місіонер відчув на собі, що таке “русскій мір”.
“Не дивлячись не те, що Бердянськ був у блокаді, до нас стали їхати втікачі з Маріуполя. Приїхали хтось без очей, хтось без рук, хтось з посіченою головою чи спиною, – розповідає Азат. – І ми почали їх приймати в церквах, у домах молитви, в школах і дитсадках, у себе у квартирах. Через нашу квартиру пройшло понад 150 сімей, поки ми жили там”.
Серед біженців траплялись люди, які потребували не просто прихистку. Для них було смертельно небезпечно залишатися в місті. “Це були сімʼї воєнних. Були медики, парамедики. Це були військові, які переодягалися у цивільне та виходили з оточення з Маріуполя, – згадує той період Азат і додає: – Що робила церква? Церква зустрічала, годувала, напувала, ховала. Іноді ми навіть перебивали татуювання в цих людей, щоб росіяни не знайшли якийсь слід, і чекали, поки заживуть нові татуювання. На конспіративних квартирах, по підвалах їх ховали, а потім організовували виїзд цим людям”.
Азат став займатися евакуацією людей, для яких особливо небезпечно було залишатися в окупованому місті. Першу поїздку з Бердянська до Запоріжжя він не забуде ніколи. У машині разом з ним було чотири жінки, двоє дітей і два коти. Відстань до пункту призначення не далека, але треба пройти 24 російські блокпости. На кожному автівку зупиняли, пасажирів виводили, роздягали, шукали татуювання чи характерні сліди від носіння зброї. Окупанти ретельно оглядали машину, мобільні телефони. На якомусь відрізку дороги Азат з пасажирами потрапили під обстріл. “Стріляли з кулеметів, з автоматів, міни літали, снаряди вибухали, кричали в машині жінки, діти, навіть коти кричали”, – зараз вже з посмішкою згадує Азат. Проте у той момент життя всіх, хто був в машині, висіло на волосині. Просто перед автівкою розірвався снаряд, засипавши дорогу металевими уламками. Наїхати колесом хоч на один з них, і машина встане, а це означало – смерть. “Найпоширеніша молитва, яка зараз дуже часто вимовляється в Україні, — “Господи, допоможи!” – врятувала нам життя. За нами на дорогу впав ще один снаряд, вибухова хвиля підкинула машину, ми “перелетіли” над тими уламками, стали на колеса та поїхали далі”, – розповідає Азат про диво, яке сталося тоді на дорозі.
Проте подібні поїздки ставали дедалі більш небезпечними. Перед кожною евакуацією Азат прощався з дружиною та дітьми так, наче вже не повернеться. І одного разу це сталося. То була 25 поїздка Азата. За цей період він вже організував цілу команду однодумців, встиг вивезти сімʼю з Бердянська до Запоріжжя, а сам повернувся назад продовжувати свою рятувальну місію. Того дня Азат вів головну машину в колоні автівок з біженцями. В його бусику були дуже небезпечні пасажири: підполковник ЗСУ, жінка-кухарка з “Азову”, хлопець з “Правого сектору”. Вони пройшли всі блокпости. Проте на “нульовому” їх вже чекали. Азат гадав, що хтось їх зрадив і видав, кого саме він везе, й буде біда з пасажирами. Він навіть не міг уявити, що чекали саме на нього. Азату одягли наручники, мішок на голову і повезли назад у Бердянськ. У катівні.
“Били кийками, руками, ногами, підключали дроти та били струмом. Коли подається струм, все всередині напружується, і ти намагаєшся вхопити повітря. Але в тебе на голові брезентовий мішок, вони ще воду ллють на цей мішок, щоб ти менше хапав повітря”, – Азат вже досить спокійно розповідає про тортури, але те, що він памʼятає все до дрібниць, свідчить про пережите глибоке потрясіння.
“Денні тортури були не такими жахливими, як нічні. Вночі все тривало довше та жорсткіше. Єдине, що вони не доводили до логічного кінця, не вбивали тебе. Просто доводили до піка та зупинялися, наче знали, коли треба спинитися, щоб людина не вмерла. А потім продовжували знову”, – розповідає чоловік про знущання російських катів. Головні запитання, які вони ставили Азату: “Де партизани? Де зброя? Позивний? Кому служиш?”. У цей момент його били струмом, на голові знову був мішок, в якому чоловік задихався. “Я зібрав усі сили та випалив – служу Триєдиному Богу Отцю, Сину та Духу Святому! – пригадує Азат той особливий момент. – Вони ж не бачать, а я усміхаюся у тому мішку, мені так якось радісно, думав, слава Богу, я засвідчив, якому Богу я служу, навіть у цих обставинах”. Проте це свідчення ще більше розлютило нелюдів, бо віра місіонера виявилась “ворожою”, а сам він є сектантом, американським шпигуном і зрадником істинної православної віри.
Одного дня Азату довелося захищати свою віру у камері перед іншими полоненими, які засумнівалися у правдивості Бога. “Якщо ти такий сильний вірянин, то чого опинився тут? – запитували хлопці-військові, – Чого твій Бог тебе не захистив?”. Азат дав відповідь, яка стала згодом пророчою: “Мій Бог не обіцяв мені ані дорогих машин, ані дорогих телефонів, триповерхового будинку чи хорошу роботу. Він навіть не обіцяв меня слухняних дітей. Але Бог обіцяв, що у будь-якій ситуації, де б я не перебував, Він буде поряд зі мною”. Далі Азат згадує найважчу ніч за весь час полону. В цей час вже почали відчинятися двері сусідніх камер, з яких людей забирали на нічні тортури. І хлопці звернулись до Азата з проханням: “Нам страшно, помолися за нас”. Місіонер за них помолився, а про себе забув…
“Відчинилися двері нашої камери. Російський військовий питає: вірмен, ти ще живий? Виходь, ми тебе вбивати будемо. Того дня дуже сильно побили. Зламали ногу та вибили 4 чи 5 зубів, які просто висіли у мене в роті. Від тортур струмом у мене луснули перетинки у вухах. Вони навіть думали, що вбили мене, і кинули мене на підлозі валятися. Проте я не вмер, – згадуючи той день, Азат ледь стримує емоції. – Від тортур струмом дуже хочеться пити. І я молився, щоб Бог дав мені води. Уявляв, що ось зараз увійде хтось і кине пляшку з водою. Або мене повернуть у карцер і там я вже попью. Але замість цього на вулиці раптом пішов дощ. Це посеред спекотного літа, у Бердянську, де дощів майже не буває. Дощова вода капала у відчинену кватирку, я підлаштував якусь залізяку, щоб вода нею котилася до мене, й так пив. І коли я почав пити цю дощову воду, то відчув, що мій Бог, мій Ісус, Він поруч зі мною. Я Його не бачив. Але я відчував, що Він поряд”.
А потім настав ранок. Азата повернули у камеру. 12 днів він не міг ставати на ноги. На 43 день полону чоловіка знову поведи на допит. Вже без мішка та кайданок, бо Азат ледве пересувався. Він внутрішньо готувався до чергових тортур і дорогою молився. Місіонера зустрів російський офіцер, який запитав: “Якщо ми тебе відпустимо, що робитимеш?”. Азат відповів: “Повернуся до дружини та дітей”. А далі військовий сказав дивну для росіян річ: “Мабуть, за тебе дуже добре моляться. Ми тебе відпускаємо. У тебе є одна доба, щоб забратися звідси”. За кілька днів Азат був вдома.
Попри пережиті тортури й полон Азат Азатян разом з родиною залишається в Україні. Допомагає військовим та цивільним як волонтер. “Я знаю, що Бог використовує мене тут для Своєї слави. І я хочу бути там, де хоче мене бачити мій Бог, а не там, де я хочу, – говорить Азат. – Нехай під звуки вибухів, у чужих квартирах і без постійної роботи. Але в мене є Той, Хто у будь-якій ситуації, де б я не перебував, Він поряд зі мною. Він не зрадить. Найголовніший побратим. Ісус Христос”.
“Сила молитви. Війна” – авторська програма каналу TBN UA, який є медійним проєктом ГО “Ми можемо!”. Його мета – доносити свідчення правди про війну, розвʼязану росіянами проти України, а також фіксувати свідоцтва Божої слави й сили щирої молитви, яка здатна рятувати навіть у пекельному полоні.