“Коли наближається максимальна темрява, коли ми бачимо, що наші сили вичерпані, на кого розраховувати?”.
24 лютого 2022 Андрій Мартинов, відомий бізнесмен-забудовник і пастор київської церкви “Благодать”, зустрів вдома. Він без вагань залишився в Україні, адже чітко знав, що мав робити. Ще за пів року до вторгнення Бог попередив пастора про більш масштабну війну та пообіцяв берегти Церкву посеред випробувань, які очікували попереду.
Команда каналу TBN UA, медійного проєкту громадської організації “Ми можемо!”, зустрілась з Андрієм Миколайовичем, щоб дізнатися, чи справдилась обіцянка Бога щодо захисту та як церковна громада впоралась з новими викликами. Інтервʼю перевершило наші очікування, адже багато чого з діяльності християнських церков в Україні у період вторгнення досі залишалося, як то кажуть, за кадром. Друга фаза війни виявилась важким випробуванням для всіх, у тому числі й для вірян. Посеред небезпеки, страху, болю та агресії такі християнські чесноти як віра та милосердя стають життєво необхідними. Щоб вистояти самим і допомогти встояти ближнім.
“Коли Бог нас попередив про війну та пообіцяв, що проведе через все це, я зрозумів – ми залишаємось тут і будемо служити. 24 лютого десь о 5 ранку над моїм будинком пролетіли перші російські ракети в бік Василькова. Те, що Бог показав у молитві, справдилось”, – згадує Андрій Миколайович. У той день він поїхав до своєї церкви на заплановану раніше молитву й дорогою побачив всі ті величезні затори з автівок: люди тікали з Києва та передмістя. Коли ж пастор зайшов у будівлю церкви, то побачив повну залу людей. “Війна, люди з валізами вибігають з квартир, кидають ті валізи в машини, тікають хто куди, а наша молодь іде на молитву, – пастор Андрій говорить про це з усмішкою батька, який пишається своїми дітьми. – З того дня ми організували молитву кожні чотири години щодня, ось вже майже три роки”.
Крім молитви громада церкви “Благодать” на чолі зі своїм духовним лідером з перших днів стала до праці: будували блокпости біля церкви та на багатьох важливих ділянках на підступах до Києва. “До нас підійшли з СБУ, декілька військових і сказали, що вже в цю ніч тут будуть росіяни. Нема кому робити блокпости, якщо у вас є чим, робіть, – розповідає Андрій Миколайович. – Я взяв свою необхідну для будівництва техніку та близько 600 бетонних блоків для блокпостів. Збирав місцевих жителів, ми організували близько 300 осіб, це тероборона, в першу чергу. Ми будували майже цілодобово та за кілька днів зробили кілька укріплень на виїзді з Києва. Тож, ми не лише молилися, а фізично допомагали нашим військовим”.
Активна діяльність Мартинова та його команди на блокпостах призвела до того, що одного дня пастору довелося шукати в інтернеті інформацію щодо використання зброї. “Нам привезли джавеліни на блокпост, привезли пару автоматів і ще щось. Кажуть: будете захищати. Я питаю: слухайте, а хтось вміє взагалі з джевеліна стріляти? – усміхається Андрій Миколайович. – Стали дивитися в інтернеті, немає нічого про це. Тоді я сказав одному з працівників СБУ, що це все ж таки не наша місія, шукайте військових, хто в цьому розбирається. Слава Богу, що тоді це не знадобилося. Бо ми багато молилися про захист”.
Дійсно, молитви були потрібні так само як і зброя. Росіяни вже були дуже близько, у передмісті Києва. І одного дня при обстрілі з Градів стався “приліт” у церкву. “Видно, що стріляли здалека, десь за 30 кілометрів, – згадує Андрій Миколайович, – і снаряди з того Граду розлетілися і впали чітко по периметру церкви. Зрозуміло, що цілили в Будинок молитви, але жоден уламок не зашкодив будівлі”. Бог вчергове довів, що тримає Своє слово та забезпечує обіцяний захист. Адже вочевидь в Нього були великі плани щодо Його Церкви. “Наша молодь, деякі наші брати поїхали до підірваного ірпінського мосту, – розповідає пастор Андрій, – вони прокладали трапи у воді й, ризикуючи життям, бігали до будинків, лазили у підвали, витаскували звідти людей і переводили їх на цей бік річки, саджали в буси й вивозили. Ми підрахували, що нашими силами близько 4 000 людей вдалося врятувати”.
Одна історія, яку розповів пастор Мартинов, дуже вразила. Андрій Ільчук – один з тих християн-відчайдухів, хто ліз у найнебезпечніші зони заради порятунку людей. З ним навіть боялися йти інші, знаючи, як хлопець ризикує. Одного разу він пішов в Ірпінь витягати жінку з дітьми, по дорозі зазирнув в одне подвірʼя, побачив там діда й попросив в нього допомоги, щоб знайти необхідну адресу. “А цей дідусь каже: ти що, думай, що говориш, я ще жити хочу. Он сусід молодий поруч живе, його запитай, – розказує Андрій Миколайович, – Ну, добре, не хоче йти, так не хоче. Десь за пів години наш Андрій повертається вже з жінкою та дітками, проходить повз будинок цього дідуся, а там крик стоїть. Андрій дивиться: на подвірʼї бабуся над дідом плаче. Виявилось, що був приліт й чоловіку влучило прямо в обличчя, він загинув. І це дійсно було жахливо, але ми всі отримали тоді певний урок. Я подумав, той дідусь сказав: не піду туди, бо я жити хочу. Якби він пішов, то і людей би допоміг врятувати, й сам би залишився живим. Ця історія показала нам: якщо ти ризикуєш заради когось, Бог зберігає твоє життя. Ми маємо йти й рятувати людей, це наша місія”.
Це був не один урок, який Церква вивчила тоді й продовжує вивчати сьогодні в реаліях війни. “Я побачив, що люди проявляються саме в біді, коли ми можемо побачити кожного брата чи сестру, хто є справжній служитель, хто дійсно готовий за Церкву Ісуса Христа навіть і життя віддати, – говорить Андрій Миколайович. – Випробування війною – це дуже серйозний виклик. Але, знаєте, я “захворів” народом України, мені болить за Україну та українців. Якщо церкви поїдуть, хто буде спасати цих людей? Якщо ми поїдемо, згодом закінчиться війна, то не буде права у Церкви, у християн взагалі, повернувшись додому, проповідувати тут віру в Бога, говорити про любов до людей, бо кожен буде тицяти пальцем: коли була війна, де ви були та чому ви залишили нас? Якщо Писання вчить про найбільшу жертву, коли брат за брата душу кладе, то цього екзамену ви не склали”.
Проте про самого Андрія Мартинова та його церкву можна сміливо сказати – склали, витримали, не підвели. “Церква суттєво змінилась. Цінності змінилися, люди змінилися, війна змінила наші погляди, – ділиться Андрій Миколайович. – Наше християнство через цю війну змінилось на краще. Великі випробування нас дійсно вдосконалюють як християн. Коли наближається максимальна темрява, коли ми бачимо, що наші сили вичерпані, на кого розраховувати? Велика помилка, коли ми надіємося на людей. Перемога має бути від Господа. Бог дасть Своє рішення. Обов’язково дасть”.
Згідно з Біблією будь-яка війна має духовну основу. Невидимі битви точаться там, куди людське око не зазирне. Проте в цей надприродний світ проникає молитва. І робить свою рушійну дію. Тож, молимось, віримо, сподіваємось. Продовжуємо допомагати, рятувати, боротися. Спасаємо людей силою Божої любові. І одного дня побачимо диво: Господь вступиться, даруючи Свою перемогу Україні.