Сьогодні влада росії руками своєї армії нищить церкви та храми на українських окупованих територіях і всюди, куди долітають ворожі ракети. Нічого нового в цій тактиці немає. Ще за радянських часів, такий самий терористичний, режим комуністів гнобив представників релігії та ставив під загрозу саме існування Церкви як інституції. Та попри атеїстичну ідеологію та переслідування християнська Церква в Україні встояла. За це довелося заплатити високу ціну тим, хто очолював тоді релігійні громади, хто не корився радянській владі та залишався вірним своєму віруванню. Серед таких людей був Микола Костянтинович Величко, один з засновників підпільної євангельської церкви у Києві.
“Радянська влада використовувала будь-які методи, спрямовані на ліквідацію церкви. Це була тотальна зачистка”, – говорить Микола Величко, згадуючи той період. Влада не могла допустити свободи у серцях і думках, яку пропонувала людям Біблія. Свобода за версією комуністів полягала у покорі партії. Тож репресії ставали нормою для насаджування такої ідеології.
У 1948 році радянський уряд закриває одразу дві найбільші баптистські церкви у Києві. Сотні вірян опиняються без духовного притулку. Вони йдуть у невеликі молитовні доми, яких залишилося у столиці лише сім і які фізично не могли вмістити таку кількість християн. “Я бував на цих служіннях у 50-х роках. Це була неймовірна тиснява, люди непритомніли, когось треба було виносити на вулицю, на повітря, – згадує Микола Костянтинович. – Крім обмежувальних вимог був інший спосіб психологічного тиску. Це впровадження нетерпимого ставлення до християн. Начебто віряни – відсталі люди, вони виконують вказівки якихось шпигунських центрів, які знаходяться десь у США чи Лондоні”.
Попри утиски й погрози майбутній проповідник Величко готувався до важливого кроку. Зовсім скоро прямо посеред лісу він та кілька інших пасторів зберуть сотні євангельських баптистів і назвуть це місце церквою. Поки що підпільною, але тою, яку захищає Бог вже 60 років. “Виникла потреба десь зустрічатися, молитися, брати участь у причасті, бо молитовні доми закрили. Тож понад 13 років богослужіння проходили прямо в лісі. Звідси й назва “Лісова” церква. Термін цей прижився й став синонімом слів: підпільна, гнана”, – розповідає Микола Костянтинович.
Щонеділі у лісах під Києвом збиралося майже 400 вірян. Таку кількість людей неможливо було не помітити, тож церквою та її лідерами зацікавились радянські державні органи. “Ми постійно міняли локацію зібрання, щоб сховатися від наглядачів спецслужб. Й дивовижним було те, як брати та сестри примудрялися дізнатися, куди саме треба їхати, – усміхається Микола Костянтинович. – Тоді ж не було мобільних телефонів, навіть стаціонарні не в усіх були”.
Та попри намагання ховатися від міліції, “Лісову” церкву час від часу викривали. Міліціянти оточували місце служіння та ретельно записували, хто з проповідників і що говорив, до чого закликав, про що молився. “Якось на Трійцю приїхала міліція у великому складі нас розганяти. Пресвітером тоді був Коваленко Юхим Тимофійович. Він помолився, щоб Господь послав дощ. А погода була ясною, небо блакитне. І раптом зʼявились хмари, і пішов такий сильний дощ, що міліціонери не знали, куди діватись. Вони поховалися у свої автобуси й згодом казали: ось цей старий так молився, що аж дощ пішов. Тож був момент, коли навіть міліція зазначила, що Бог чує молитви”, – це лише одна з сотень історій, яку розповів Микола Величко, занурюючись у минуле.
Взимку зібрання “Лісової” церкви переносились у домівки вірян. Микола Костянтинович згадує: “Це був героїзм і жертовність господарів цих будинків, тому що в якийсь будинок заходить пару сотень людей, набивається щільно як оселедець у бочку. Треба винести всі меблі, бо вони займають місце. Будинок після богослужіння ставав вологим, по стінах текла вода, бо люди надихали пару. І тому доводилось робити ремонт навіть після одного такого богослужіння”.
Крім підпільних зібрань “Лісова” церква активно друкувала самвидавом заборонену християнську літературу. Це було незаконно та небезпечно. Всі, хто наважувався займатися таким друком у себе вдома, згодом мали проблеми з владою. “За радянських часів кожна друкарська машинка мала бути зареєстрована. Якщо десь з’являвся текст, то за особливостями машинки органи могли визначити, де саме ця машинка. Тобто можна було довести, що цей текст надруковано на конкретній машинці. Влада чітко відстежувала, хто може поширювати заборонену інформацію”, – пояснює Микола Костянтинович і додає: – Біблію так само доводилось ховати під час обшуків, яких у мене вдома було щонайменше пʼять”.
Обшуки та стеження були звичайною практикою міліції щодо християн. І одного дня молодого пастора Величка та ще кількох служителів заарештували. Суд над християнами-баптистами був швидкий. 24 вересня 1966 року, на шостий день судового процесу над Миколою Величком суд оголосив вирок – 3 роки у виправно-трудових таборах загального режиму. Майже весь термін ув’язнення пастор Величко перебував у повній ізоляції, у середовищі приниження та цькування. Але кожного дня він молився та просив у Бога сил пройти цей шлях гідно. “Все це я сприймав як істинний шлях служителя церкви, тому що нам дано не тільки вірувати, а й страждати за Христа, – зазначив Микола Костянтинович. – Це було частиною нашого життя, природною частиною. Й ув’язнені мали особливу повагу у церкві”.
Наприкінці 1969 року Микола Величко виходить з в’язниці. “Лісова” церква чекала на свого лідера та майже одразу після його повернення отримала державну реєстрацію, а згодом і окреме приміщення для зібрань. Раптова пожежа знищила перший дім молитви, і це стало ще одним випробуванням віри для Миколи Величка. Проте ув’язнення навчило його бути стійким попри негаразди. Та пожежа спонукала громаду до більш гарячих молитов і ще більшої довіри Богу. І Господь перетворив лихо на благословення. До євангельської громади почали надходити ресурси для будівництва нової, ще більшої церкви. Саме у цьому Домі молитви з 31 січня 2002 року й до сьогодні, майже щодня проходять служіння. А сама церква стала символом вірності Божих обітниць. У житті Миколи Величка справдились слова Христа з відомої притчі: «В малому був вірний, над великим поставлю тебе». Він 42 роки ніс служіння відповідального пресвітера Київської незалежної церкви ЄХБ «Храм Спасіння», колишньої «Лісової» церкви, й сьогодні є її почесним пастором і проповідником. Та насамперед Микола Величко – це приклад вірності Богу, принципам, які він ще хлопцем закарбував у своєму серці. Його історія надихає інших служителів, які проходять сьогодні випробування війною. Адже вона свідчить про те, що Бог поруч у будь-яких обставинах.
Програма “ВІРНІ” створена каналом TBN UA за підтримки ГО “Ми можемо!” та є авторським документальним проєктом, мета якого – зберегти історію становлення християнської Церкви в Україні.