“Коли ти в небезпечній ситуації, ти маєш памʼятати дві речі. Перше – все у Божих руках, і друге – не забути покласти щось солодке в бронік”.
Віталій Костюк – військовий, старший сержант десантно-штурмових військ ЗСУ. Зараз служить у загоні спецпризначення. Народився хлопець у Мелітополі в багатодітній родині вірян. Він чотирнадцятий з 16 дітей у сімʼї та єдиний з синів, хто приєднався до лав ЗСУ.
Навколо християн на війні точаться справжні словесні баталії: чи правильно чинять ті з них, хто бере зброю до рук? Ми торкалися цієї теми кілька разів з різних боків і з різними спікерами. Мотивація Віталія видалася нам досить простою та зрозумілою: “У мене було багато думок стосовно цього, я переживав, як же правильно підійти до цього питання. У Біблії написано: більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх. Я так розумію, що це означає захистити їх. А як ти душу свою просто так віддаси, якщо ти в мирному житті, де тобі нічого не загрожує? Тому я як чоловік прийняв рішення, що маю захищати Україну”.
Попри те, що на війні людям з духовними цінностями морально важко, Віталій бачить сенс свого перебування там саме як християнина. “На війні люди втомлюються, фізично та емоційно, занепадають духом. Якось один хлопець у пригніченому такому стані каже: я так жити не хочу. І в мене одразу думка, що він може собі щось заподіяти, вкоротити віку. Тож я починаю з ним балакати. І він потім знімає шапку та каже: просто помолись за мене, щоб Бог дав сили пережити це все. Чи погано, що віряни знаходяться там? Ні, – підкреслює Віталій і продовжує: – Ти можеш бути й прекрасним військовим, і гарним командиром, і капеланом. Ти можеш займатися логістикою, можеш бути кухарем, водієм, механіком, будь-ким. Головне – бути корисним”.
Віталій став до захисту країни ще у 2015 році. В родині, крім нього та батька, ніхто ніколи не служив. У хлопця дуже шанобливе ставлення до всього, що повʼязано зі службою в армії: “Військова форма – це не просто форма, це, перш за все, гідна поведінка. На тебе дивляться, і ти маєш бути взірцем, коли ти у формі”.
Віталій запевняє, що бачить Божу руку та Божий захист щодня й ніколи не мав розчарування в Бозі. Проте не приховує, що дуже важко ховати загиблих побратимів, бачити їхніх дітей і вдів біля могил. Боляче від того, що ворожі ракети вбивають мирних людей, дітей. Чому це стається? Відповіді Віталій немає, але має власну думку щодо Бога на війні. “Чи в цьому Бог винен? Ні, не Бог винен. Це не Бог вбиває, це люди вбивають. Люди беруть зброю та вбивають. І коли деякі кричать: ну, де ж був ваш Бог? Я відповідаю: а де були ви? – не стримує емоцій Віталій, а потім додає: – Я скажу, що треба дуже міцно триматися на війні за Бога. Коли ти розумієш, що твоє життя сьогодні є, а завтра немає, тоді віра в Бога стає твоєю силою та захистом. Це укріплює. Навіть мій командир це помічає та каже: бачиш, твій Бог тебе оберігає. На війні від тебе нічого не залежить. Коли ти в небезпечній ситуації, ти маєш памʼятати дві речі. Перше – все у Божих руках, і друге – не забути покласти щось солодке в бронік”.
Хлопець мріє про звільнення рідного Мелітополя й всіх міст і сіл, які захопили російські окупанти. Він готовий боротися за це до повної перемоги. Проте навіть у найсміливіших є свої страхи. Віталій чесно зізнався, що його насправді лякає: “Найбільше я боюся не смерті. Я боюсь залишитися з інвалідністю, щоб відірвало ноги чи там руку, чи паралізованим лежати. Й багато хто з військових думає так само – краще загинути, ніж бути непридатним до повноцінного життя. І я завжди, коли спати лягаю, молюсь і кажу такі слова: Боже, допоможи мені бути готовим до зустрічі з Тобою”.
Попри виклики війни Віталій залишається вірним покликанню воїна-християнина та відчуває Бога, перш за все, як люблячого Батька. “Бог дуже терплячий і люблячий. Бо ми неідеальні. Особливо у стресі чи паніці ти розумієш, що не завжди можеш бути таким, яким треба бути. Але у мене є зразок – Господь. І Він до мене дуже терпеливий”.
Віталій зізнається, що батьки навчили молитися та довіряти Богові. Але хлопцю знадобився час, щоб зрозуміти самому, наскільки йому потрібен Бог насправді. Усвідомлення цього змінило кардинально змінило Віталія та його ставлення до Бога й віри. “Армія робить тебе жорсткішим, вона закаляє, так. І я б хотів би, коли закінчиться війна, я буду живий, здоровий, щоб я повернувся адекватною людиною та міг з чистою совістю постати перед Богом, церквою й людьми”, – ділиться своєю мрією Віталій, і ми щиро бажаємо, щоб ця мрія здійснилась.
ГО “Ми можемо!” та канал TBN UA створюють проєкти, які розповідають реальні історії реальних людей, їхньої боротьби та віри, вчинків та мотивації. Це сучасні герої сучасної України, яка пише сторінки своєї новітньої історії зі сльозами та кровʼю. Але за цим стоїть неймовірна сила віри в перемогу світла над темрявою й добра над злом. Разом ми можемо це зробити!