“Дорогу, по якій їздили танки, пізніше назвали “дорогою смерті”. Бо коли їхали росіяни, якщо вони бачили якийсь рух, вони просто по ньому стріляли”.
Село Маковище Макарівської громади на Київщині пережило ворожу окупацію, яка не оминула й місцевий навчальний заклад. У Маковищенській гімназії, крім стандартної освіти, існує ще й інклюзивний простір для дітей з особливими освітніми потребами. Усі вони зазнали важкої психологічної травми від вторгнення. Так стверджує директорка гімназії Вікторія Вікторівна Чернявка. Вона була однією з тих, хто не виїжджав з села та весь час перебував разом з дітьми у підвалах свого ж навчального закладу. “Під час бомбардувань люди цілодобово у нас в укритті перебували, бо в школі велике підвальне приміщення. Близько 60 осіб ночувало й дітки. Деякі з температурою, хворі та перелякані, – згадує з болем пані Вікторія. – У нас були прильоти біля школи. Нам розбили дах, він досі тече. В нашому селі евакуації не було. Люди, в яких уривався терпець, брали дітей і тікали пішки. В нас дорогу, по якій їздили танки, пізніше назвали “дорогою смерті”. Бо коли їхали росіяни, якщо вони бачили якийсь рух, вони просто по ньому стріляли”.
Девʼятирічна мешканка селища Маковище Аня Мороко – одна з тих, хто став свідком жорстокості росіян. Дівчинка хворіє на “ахондроплазі́ю” – вроджене генетичне захворювання, за якого порушуються процеси росту кісток. І до тяжкого лікування дитини додались стрес і жах окупації. “Я чула, як літали ракети, як вибухи були, земля хиталася. Було дуже, дуже страшно”, – говорить дівчинка, яка добре памʼятає весь той період.
Аня з батьками опинилася в особливо вразливому становищі, бо їхній дім стояв осторонь села, просто посеред поля, а танки росіян стояли прямо за будинком. Мама дівчинки досі не оговталась від пережитого. “Ми були ізольовані, було дуже страшно через те, що нічого не відомо, чи можна їхати, чи не можна, чи можна вийти, чи ні, – розповідає жінка. – Ховалися у дуже маленькому тісному підвалі. Він розрахований лише для картоплі, аж ніяк не на дорослих людей, тому що ми не думали, що в Україні буде війна й доведеться тут рятуватися”.
Через десять днів перебування у підвалі сімʼя наважилась тікати в село, ближче до людей, бо невідомість лякала, а нерви не витримували напруження. Бігли без речей через поле, яке прострілювалось росіянами. Люди були чіткою мішенню на відкритій місцині. Мама Ані нервово стискає руки та не стримує сліз, розповідаючи про той момент: “Коли ми йшли по полю, здавалося, що нас за нами спостерігають. І через те було дуже моторошно. Ми не розуміли, з якого боку чекати вибухів, якоїсь небезпеки. Це дуже важко. Але Бог нас врятував”.
Диво полягало у тому, що коли родина Мороко вирішила тікати, росіяни тимчасово поміняли дислокацію. Їх не було у посадці за будинком. Аня з батьками встигли покинули дім до моменту, як окупанти повернулися та вдерлися в їхню оселю.
“Ми дуже боялися, що вони прийдуть до нас до дому і не знали, яка буде реакція. Слава Богу, ми їх не побачили. Ми виїхали о 12 годині дня. Росіяни зайшли до нас о шостій вечора, – пригадує мама Ані. – Вони вибили вікно, прострелили замок дверний. Матраци були перевернуті, розтрощені дивани, ляльковий будиночок Ані. Забрали всі чоловікові речі, одяг та взуття. І це не жарт, але вони забрали в нас електричний чайник без нагрівального диска”.
Аня Мороко навчається в місцевій гімназії разом з іншими дітьми, серед яких чимало потребують особливих умов для навчання. Директорка навчального закладу пані Вікторія не приховує стурбованості щодо психологічного стану учнів: “Ми співпрацюємо з організаціями, які мають програми підтримки дітей, тому що в одних закапсульований стрес, інші просто бояться, комусь це відбилося на здоров’ї. В дітей з особливими освітніми потребами почався регрес розвитку через те, що вони перенесли. І коли дитина тобі починає розповідати те, що вона пережила, як вона боялася, це важко чути”.
Багато учнів Маковищенської гімназії навряд чи колись забудуть жахи війни. Проте в наших силах виявити до дітей любов і турботу. Тож команда ГО “Ми можемо!” та каналу TBN UA приїхала у Маковище, аби підтримати маленьких українців і подарувати їм чимало корисного для навчання. Олег Полєвой – куратор гуманітарних проєктів ГО “Ми можемо!” приніс в клас і просто на очах захоплених дітей розпакував та зібрав спеціальну парту для маленької Ані Мороко. Тепер дівчинці значно легше та зручніше сидіти під час тривалих занять, а також це знизить навантаження на її ноги та хребет. Усім школярам ми подарували великі набори різноманітної канцелярії до 1 вересня, а для інклюзивної освіти в гімназії – планшети та спеціальні дидактичні матеріали, які допоможуть дітям розвивати логічне мислення, пам’ять, увагу, орієнтуватися у просторі тощо. Мама Ані знову ледь стримує сльози, але вже від вдячності: “Це дуже необхідна допомога діткам в особливості таким як Аня. Це так важливо та приємно, що вони комусь небайдужі та потрібні суспільству”.
До нашої “Місії добра” у Маковищі доєдналися й команди церкви “Спасіння” міста Макарів та клубу “Найвеличніша подорож”. Вони організували чудове свято для дітей, які так потребували позитивних емоцій. А також кожна дитина отримала особливий дарунок – дитячу Біблію. Ми віримо, що ця Суперкнига стане джерелом підтримки та змінить життя маленьких українців на краще. Ми гуртуємось, щоб нести надію у безнадійні обставини, віру – зневіреним, а втомленим – силу Божої любові.
Долучитися до нашого гуманітарного проєкту “Місія добра” та підтримати проєкт фінансово можна за цим посиланням: пожертвувати
Гуртуймося разом для добрих справ!