“Я думав, побачать, що це евакуаційна машина з червоним хрестом і нічого не буде. Також на мені синя каска та бронежилет з написом “волонтер”. І щойно я показав на цей напис, дрон полетів просто на мене”.
Владислав Маховський – пастор церкви “Спасіння” у Запоріжжі та волонтер зі стажем. Ризикуючи своїм життям, він евакуює цивільних з лінії фронту. Остання евакуація з понівеченої Авдіївки ледь не коштувала Владу життя…
Вивозити цивільних з небезпечних регіонів Владислав почав ще у 2014. У серпні того ж року волонтер потрапив у полон до російських окупантів, так званих, донських козаків. Спроби пояснити, що він не військовий, а служитель церкви, були марні. Знущання почалися одразу після ув’язнення. “Зайшов молодий хлопець і представився: “Мене звуть Гадьониш”. Я почав свідчити, що я християнин, а він каже, що поклоняється сатані. Потім говорить до мене: “Зараз прийде Хоттабич, він з тобою говоритиме. І коли той прийшов, мене почали бити й катувати”, – згадує Владислав. Його змушували їсти папір, на якому він писав “пояснення”, хто він і що робив на окупованій території. Видирали здорові зуби без анестезії. Робили ін’єкції невідомої речовини, лякаючи, що це отрута. Щовечора били та знущались психологічно.
Зносити тортури та триматися у полоні Владиславу допомагала молитва. “Це був той час, коли я найбільш за все своє християнське життя молився, – зізнається Владислав і додає, що за нього так само палко молилась його церква у Запоріжжі. – Коли я зник, то розумів, що всі молитимуться за мене. Тож, коли приблизно був час служіння, я також молився та бачив, як рука Божа була на мені. Через те, що церква сумлінно молилася, то в неділю мене й випустили”. Згодом виявилося, що чоловіка мали розстріляти.
Як згадує Владислав той день, десь о першій годині, коли зазвичай служіння завершувалось, двері камери відчинилися. Чоловіку зав’язали скотчем очі, насунули на голову мішок, посадили у машину та повезли у невідому напрямку. Привезли в інше розташування та поставили у дворі під дерево. Це була остання спроба “вибити” з пастора потрібні катам зізнання. Проте Владислав твердо стояв на своєму. Пролунали постріли… Навіть імітація розстрілу – це неабияке випробування. У той момент чоловік пережив особливу близькість Бога, Його присутність.
Владислав добре пам’ятає ті події: “Я вголос молюся Господу – прости їм, бо не знають, що роблять. Один з них, коли я почав свідчити, що я християнин, дістав свій натільний хрестик і каже – ось він, істинний Бог, православ’я – це істинна релігія, а ти – сектант, американський шпигун. У такі моменти, коли невідомо, що буде далі, особливо близька присутність Бога. Я не бачив Бога, але я розумів, що Він поруч і давав мені сміливість та силу розповідати Євангеліє”. За годину після знущання розстрілом Влада вивезли до нейтральної території та відпустили. Він, побитий і зморений, йшов кілька кілометрів пішки до українських позицій і всю дорогу дякував Богу за порятунок. Тоді Влад не знав, що Господь рятуватиме його ще не один раз.
Повномасштабне вторгнення стало новим викликом для пастора. Те, з чим йому доводилось стикатися під час евакуації цивільних з гарячих точок, було набагато важчим і складнішим фізично та морально. Особливо жахала Авдіївка через нелюдські бомбардування ворога. “Приїхав в одне місце, там жінку розірвало снарядом, вже три дні лежить, безпритульні собаки розтерзали її тіло”, – згадує Влад. Та попри моторошні картини руйнувань і жертв, попри ризик для власного життя, пастор знову й знову повертався за людьми, які ховалися по підвалах. Найболючішими для Владислава були епізоди, коли мешканці Авдіївки відмовлялись евакуюватися. В одному будинку жили три жінки: бабуся, мати та донька. Мати не захотіла кидати домівку. Наступного дня ракета влучила в цей дім, і жінка загинула. Бабуся з малою онукою дивом залишились живі. Але резонансним випадком стала історія шестирічної Елі. Дівчинка протягом місяців жила у підвалі авдіївської п’ятиповерхівки. Нею опікувались бабуся з дідусем. Еля дуже боялася, про що зізналась Владу, коли той вмовляв опікунів вивезти дівчинку у безпечне місце. Старі відмовились. Еля померла у підвалі від серцевого нападу. Ця історія стала останнім поштовхом для прийняття закону про примусову евакуацію дітей із зон бойових дій.
Трагічна загибель маленької дівчинки, яку можна було врятувати, вразила Влада. Після того він ще з більшим запалом кинувся витягати людей з пекельного жаху обстрілів. Та остання поїздка до Авдіївки могла бути фатальною для самого пастора. Він мав вивезти людей з локації, за 800 метрів від якої вже були росіяни. Коли він прибув на місце евакуації та вийшов з машини, просто над його головою виник ворожий дрон. Владислав намагався привернути увагу оператора дрона, показуючи на позначки того, що він волонтер: “Я думав, побачать, що це евакуаційна машина з червоним хрестом і нічого не буде. Також на мені синя каска та бронежилет з написом “волонтер”. І щойно я показав на цей напис, дрон полетів просто на мене”. Дрон цілив просто у голову й дивом не влучив, а розірвався поруч. Влад отримав контузію та поранення ноги. З кровотечею він йшов понад кілометр до місцевого хлопця, теж християнина. Той, як зміг, обробив рану та пішов шукати допомогу. Весь цей час місто безжально обстрілювали росіяни. Влад нічим не міг зарадити другові й собі. Залишалося лише молитися.
Лежачи в порожній хаті посеред грому вибухів, стікаючи кров’ю, Владислав записав відеозвернення. “Друзі, бажаю всім знати Бога, знати Христа, бо це і є життя, яке має сенс. Навіть якщо помираєш, якщо щось трапиться, то знаєш, куди йдеш, і все це не так страшно”. За деякий час хлопець повернувся з українськими військовими, які евакуювали своїх поранених і забрали Влада з собою.
На запитання, чи було йому страшно під час поїздок у зону бойових дій, Владислав відповів: “По-перше, я завжди молився, щоб Бог зберіг, по-друге, я мав певну готовність. Колись одного місіонера запитали, чого ти приїхав сюди? А там було плем’я, яке їло людей. І той відповів, що ми померли перш, ніж приїхали сюди. Така сама думка була й у мене. Я вже був приготовлений до того, що, можливо, щось трапиться. Той дрон, якби він влучив на 50 сантиметрів нижче, він би мене зачепив. Але Бог зберіг мене по молитвах людей. У Нього все під контролем, і все в Його руці”.
“Сила молитви. Війна” – авторська програма каналу TBN UA, який є медійним проєктом ГО “Ми можемо!”. Він покликаний висвітлювати історії, коли Бог перестає бути анонімним і являє Своє могутнє та милосердне втручання у життя людини. А молитва завжди залишається найпершою та найпотужнішою зброєю християнина.